Кресто-Воздвиженский храм г. Винницы | Школа – сад Св. Николая

Калинівський хрест

7 липня 1923 року від станції Калинівка до села Сальник їхали на возі, повертаючись з громадянської війни, два солдати. Біля повороту стояв дерев’яний хрест висотою близько двох сажнів (6 метрів), звернений на схід. На західній стороні хреста була закріплена ікона «Розп’яття з предстоящими», написана по металу олійними фарбами. А на східній стороні – ікона Пресвятої Трійці.


За переказами, хрест поставили на могилі трьох купців, убитих тут розбійниками в 1918 році. Хрест був місцевою святинею – біля нього щорічно звершувалися молебні, збиралися віруючі Калинівки. У цей хрест і вистрілив один з п’яних солдатів. Куля потрапила в ікону «Розп’яття», пробила праве плече Спасителя, з якого тут же потекла кров. Про це розповів селянам візник, що перевозив солдатів. Новина підняла на ноги все село. Кров сочилася з хреста та з ікони, стікаючи до самої землі.
Вже на наступний день сюди йшли хресні ходи з сусідніх сіл, очолювані священиками. Солдат, що прострілив ікону і хрест, цілий місяць разом з матір’ю стояв під хрестом, і просив людей молитися, щоб Господь простив його гріх.
Через тиждень до хреста вже йшли прочани з Київщини, Волині, Галичини, Поділля. Група віруючих приїхала з Польщі, але солдати, які оточили вагони поїзда, не пустили богомольців навіть на перон.
У деякі дні біля святині служило більше ста священиків. Хресними ходами приходили до святині ченці Києво-Печерської та Почаївської Лаври. Почався збір коштів на спорудження в полі навколо хреста монастиря, присвяченого Страстям Христовим.
Таке паломництво народу в Калинівку привернуло увагу місцевої влади. Подільський губвиконком склав комісію для розслідування обставин Калинівського дива. 24 липня 1923 року голова Калинівського райвиконкому Горлівський і фельдшер Мурований взяли кров від хреста на вату в пробірку, яку запечатали печаткою райвиконкому, і відправили на експертизу в Київ. Місцеві жителі потім розповідали, що Мурований стверджував, що на ваті була саме кров, а не іржа, як говорила тоді місцева влада. За це він і був розстріляний. Та ж доля спіткала і десятки священиків, які протягом місяця цілодобово служили біля хреста.
Незважаючи на репресії, потік прочан до хреста не припинявся. А в святкові дні людей щоразу ставало все більше і більше. Навіть атеїстична преса писала, що 2 серпня, в день пам’яті св. пророка Іллі, «біля хреста перебувало близько 20 000 народу, причому одночасно близько 15 000 чоловік». Біля хреста зцілялися безліч хворих. Одна жінка привела свою сліпу дитину, яка після слізної материнської молитви прозріла. Щоб хрест не зламали, навколо нього поставили огорожу, яка стримувала людську хвилю.
2 вересня до хреста прибула комісія, до складу якої, окрім представників влади, входили розкольники автокефальної церкви: єпископ Павло (Погорілко) і священик Антоній Юнак, а також лікарі Ковальов і Федоров. Побоюючись за власне життя, і не бажаючи конфліктувати з владою, всі вони свідчили про відсутність чуда. Згідно з висновком комісії «описане явище – виявлення на іконі цівок висохлого барвника, є явищем природним, подією від дощу та іржі». Звичайно, такий висновок могло викликати у віруючих хіба що посмішку. Всі знали, що в цей час була страшна посуха, і люди, боячись голоду, особливо молилися про дощ. Дощу не було протягом місяця. Однак, це вже нікого з можновладців не хвилювало.
Через три місяці, за допомогою військових частин прочан від хреста розігнали, сам хрест зрізали, розпиляли і викинули в сусідній колодязь. Колодязь засипали землею, а на місці, де стояло розп’яття, посіяли пшеницю. Через рік вона зійшла у формі хреста. Потім це місце заасфальтували.
Члени церковної ради були арештовані. У січні 1924 року над ними відбувся офіційний суд, за вироком якого 13 чоловік були позбавлені волі на різні терміни та 6 чоловік заслали до Сибіру. Неподалік Калинівки були розставлені пости комсомольців, які запитували усіх, хто приходив до хреста, що вони бачили. Тих, хто говорив, що нічого, – відпускали, а тих, хто не боявся засвідчити, що бачив кров на хресті, – забирали.
Але віруючі не забували про Калинівському диво, і в повоєнні роки хрест був споруджений знову. Це сталося стараннями віруючою вдови Анастасії Зубко з села Сосонки, яка в кінці 40-х років, під час голодомору, продала свою корову-годувальницю і на ці гроші замовила хрест. Розповідають, що нести хрест зібралися віруючі люди з усіх навколишніх сіл. Хрест несли на рушниках чоловіки, перед ними йшли діти з квітами і духовенство. Хрест встановили на тому ж місці, де сталося Калинівське чудо. Але, через деякий час, він також був спалений безбожною владою.
У 80-х роках Іваном Касінюком, віруючим з села Сальник, був зроблений і встановлений новий хрест, який простояв кілька днів. Влада наказала його знищити, але люди встигли заховати його біля церкви. У 90-х роках цей хрест встановили знову.
У 1993 році, коли віруючі відзначали 70-ту річницю Калинівського чуда, військовослужбовці місцевого гарнізону виготовили і встановили новий 9-метровий, величний дубовий хрест на святому місці. Незабаром над хрестом було споруджено храм-каплицю. Поруч з нею, на місці, де за переказами був закопаний перший чудотворний Калинівський хрест, зведена ще одна капличка.
У 90-х роках ХХ століття також була відновлена традиція хресних ходів із Вінниці в Калинівку. 4 липня 2003, в честь 80-річчя Калинівського чуда, відбувся багатолюдний Хресний хід від Свято-Воскресенського храму м. Вінниці до Калинівського хреста. Очолив його митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій.
Через п’ять років, в 2008 році, священики та миряни, очолювані вже архієпископом Вінницьким і Могилів-Подільським Симеоном, також, як і п’ять років тому, вийшли від Воскресенського храму після молебню і до пізнього вечора Хресний хід вже прибув у Калинівку. Опівночі біля чудотворного хреста була відслужена Божественна Літургія і велика кількість прочан, які пройшли в цей день до святині більше 20 км, причастилися Святих Христових Таїн.

За матеріалами Вінницької Єпархіїї УПЦ

     

Подписаться на обновления сайта