Кресто-Воздвиженский храм г. Винницы | Школа – сад Св. Николая

Острів Феофіла

OstrovЯ гадаю, що більшість наших читачів все ж таки хоч раз, але бачила фільм Павла Лунгіна «Острів», у головній ролі з Петром Мамоновим. Сентиментально-сакральна історія, викладена у картині, не залишила осторонь журі багатьох міжнародних кінофестивалів, а особливо пересічного глядача, у серці якого відгукувались окремі моменти кінострічки. Проте, напевно мало кому відомо, що в основу фільму було покладено житіє преподобного Феофіла Київського, який віднедавна входить до Собору Вінницьких святих. Що спільного у преподобного з картиною і як він пов’язаний з нашим краєм, спробуємо дізнатись у даній публікації.

Згідно житія святого нам відомо, що Фома Горенківський народився у 1788 році, в селі Махнівка, Київської губернії, яке нині іменується Комсомольским і входить до складу Козятинського району, Вінницької області. Батько майбутнього подвижника Андрій був священиком місцевої церкви. Передання нам говорить, що після свого народження преподобний не хотів споживати материнське молоко, а сприймав лише пісну їжу (розварена морква та ріпа). Така дивна для раннього віку поведінка поселила в серці його матері певні сумніви, яка вважала сина біснуватим, навіть називала упирем і зажадала смерті немовляті.

Спочатку Єфросинія, так звали матір Фоми, викликала до себе служницю і наказала їй, аби вона взяла немовля та потайки втопила його у річці. Служниця довго відмовлялась, та все ж зважилась на такий гріх. Коли вона піднесла хлопчика до річки, то перехрестила його і кинула у воду. Але, дитятко мило спало, вода його понесла наче на човні й винесла до берегу. Підійшовши до дитини вона взяла його, пішла до греблі і знову скинула у ріку. Проте і цього разу він лишився не ушкодженим. Побачивши чудо, дівчина прийшла з Фомою до матері і розповіла про все, що бачила.

На жаль нічого не могло змінити жорстоке серце Єфросинії і вона узявши хлопчика пішла до млина та кинувши його під колесо, яке обертає вода, хутко побігла додому. Але й цього разу Господь чудесним образом урятував святого. Колесо зупинилось і мірошник вибіг побачити, що відбувається. Помітивши немовля він кинувся рятувати його. Коли ж про усю цю історію дізнався батько Фоми, то він потайки підшукав жінку, якій віддав сина на виховання. Але невдовзі священик відійшов до Господа. Перед своєю смертю він попросив мірошника, аби той взяв опіку над хлопчиком.

Як відомо з житій багатьох святих, їх завжди переслідували різноманітні негаразди. Так само було і на шляху майбутнього отця Феофіла. Лише до 7-річного віку він скитався по різним опікунам, допоки староста сусідньої церкви не відправив його на виховання до родича, котрий подвизався у Києво-Братському монастирі. Тут він зустрів звістку, що помирає його матір і вирішив зустрітись з нею. «Прости мене, сину мій, – сказала мати, побачивши Фому – Прости мене жорстоку, дурну, божевільну. Я була в потьмаренні розуму і не відала тяжкості створеного мною злодіяння. Хай буде на тобі благословення Боже. Не проклинай мене, злу матір, і поминай мене, грішницю, в своїх постійних молитвах». Простившись із усопшою преподобний знову відправився до Києва. Але там на нього невдовзі чекала нова гірка звістка.

Відійшов до Господа дядького святого і він був змушений полишити навчання в Академії. У цей час юнак несе послух паламаря в Чигирині, а пізніше в Обухові. Після вітчизняної війни 1812 року він повернувся до Братського монастиря і став послушником. 11 грудня 1821 року його постригли у чернецтво з ім’ям Феодорит. Через рік – 30 вересня рукопоклали у ієродиякона, а ще через 5 років – 6 лютого 1827-го Феодорит став ієромонахом. Бажаючи вірно служити Богові та увесь свій час приділити молитві, 9 грудня 1834 року Феодорит прийняв постриг у велику схиму з ім’ям Феофіл.

Відкинувши усе мирське преподобний почав заглиблюватись у молитву. Він нікого не впускав у свій внутрішній світ. Опустивши очі до низу святий йшов від келії до храму й від храму назад. У себе в помешканні він поставив гроб, в якому зберігав продукти і різноманітні предмети побуту. Свій схимницький куколь Феофіл обшив різноманітними шматками дрантя і взяв на себе подвиг юродства. Носив він коротку бороду і розмовляв українською мовою, яка була притаманна тодішній сільській місцевості, з якої і походив схіієромонах. Кияни полюбили цього дивного подвижника й дбайливо зберігали історії з його життя.

Щоранку святий йшов до Дніпра набрати собі води. Іноді він сідав на човен, для того щоб відправитись на другу сторону ріки і сховатись у чагарниках для молитви. Варто зауважити, що преподобний щоразу обирав собі новий човен, котрий був прив’язаний до берега і ніхто з городян не перечив цьому, ба навпаки – вважав за честь. Весла Феофіл не використовував, течія сама його відносила до іншого берегу.

Був іще у подвижника особливий транспорт. Одного разу до преподобного приїхав Іван Катков. Посповідавшись у батюшки він розповів, що купив собі бичка, але той настільки упертий, що й з місця не хоче зійти. На що отець Феофіл сказав: «А ти мені його подаруй. – Вам? Помилуй Бог, та до нього і приступитись не можна! Скільки людей вже скалічив. – Нічого. Ми його смиренню навчимо. – Та як же я того? – Дуже просто. Підійди до нього і скажи: «Гей, бичок! Відтепер ти не мій, а отця Феофіла. Збирайся в гості до нього». Чоловік так і зробив. Коли ж він все сказав тварині, то вона стала покірною, як ягня і дала можливість накинути на себе мотузку та відправити до Китаївської пустині, де на той час подвижник жив.

Безумовно таких і не менш вражаючих історій в житті отця Феофіла було чимало, але ми спробуємо подати тут кілька таких моментів, котрі явно були використані у фільмі «Острів». Іще на початку фільму, до отця Анатолія (грає Петро Мамонов) приходить благочинний і в розмові той йому задає просте питання, за що Каїн Авеля убив. Так ось, такий випадок був з самим преподобним.

Був у отця Феофіла один, як він казав «ворог» – ієросхимонах Іов – начальник Китаєвої пустині. Він заздрив славі, яку мав серед прочан старець. Йому не подобалось, що ті постійно збирались на монастирському дворі і стояли в черзі на прийом до батюшки. Часто Іов навіть приходив до його келії і забирав речі, котрі йому не подобались. Одного разу до пустині прислали ієродиякона Феодсія, який нажаль мав розумові вади. Тоді ж начальник вирішив поселити Феофіла разом з новоприбулим і насміхаючись сказав: «Отець Феодосій! З преподобним преподобний будеши і зі обраним обраний будеши. Благословись у отця Феофіла, він тебе наставить, і живіть у мирі. Але блаженний, вискочивши з внутрішньої кімнати відправив Феодосія, а Іову кричав: – Ти грамоту знаєш, знаєш? – Якби не знав – начальником не поставили б, – з усмішкою відповів Іов. – І біблійні книги читав? А? – Не тільки читав, та й на пам’ять багато знаю. – За що Каїн убив свого брата Авеля? Скажи! Відповідай! За що?». Ображений таким викриттям ієросхимонах Іов рапортував митрополиту Філарету (Амфітеатрову), про так звані «виходки» блаженного.

Варто зауважити, що сам святитель Філарет дуже любив святого і цінував його поради, а тому вирішив поговорити з ним по-братськи. «- Феофіл! – сказав йому архіпастир, – там на тебе знову пішли скарги. – Сильні повстали на мене і міцні зажадали душі мєї, – тихо відповів на це блаженний. – Однак що ж мені накажеш робити з тобою? – Дивні діла Твої, Господи! – Знову відповідав Феофіл. – Пишуть, що ти розводиш марновірство, спокушаєш братію, народ? – Визволи мене від наклепів людських. – Та ти не “позбавляйся,” а розсуди, брат. Начальство пристає, вимагає покарати тебе. – Господь пристанище моє і Спаситель мій, – кого боятимуся? – Ну, дивись у мене, – закінчував митрополит Філарет. – Я з тобою розрахуюся, пустун. – У Господі мзда моя і втіха моя у Всевишнього».

Взагалі зі святителем Філаретом було пов’язано іще кілька дивовижних історії. Якось владиці довелось побувати у Китавській пустині, але через величезну втому, архіпастир прокинувся на пів години пізніше. Коли ж він почав читати молитовне правило, то до келії увійшов келійник і сказав, що карета вже подана і потрібно їхати. Зодягнувшись у рясу, митрополит відправився у подорож. Проїжджаючи через ліс він побачив картину. На одному із дерев сидів преподобний Феофіл і тримав у руках молитвослов. «- Ти що тут робиш? – Крикнув здивований Владика. – Келійне правило дочитую, – спокійно відповідав зверху Феофіл. – Що, що ти сказав? Говори голосніше! Не чую! – Келійне правило, кажу, дочитую !! – На весь голос закричав тоді блаженний. – Вдома не було як, поїздка завадила, так от хоч по дорозі дочитаю! – Так, так, так … Це ти про мене говориш, значить? – Відразу здогадався Владика. – Ну, спасибі тобі, пустун, що мене, старого, напоумив. Злазь назад скоріше. Тепер я вже сам дочитаю».

В один із днів приїхав митрополит Філарет до Китаєвої пустині і одразу ж по справам направився до начальника. Тут же по дорозі йому трапився Феофіл, котрий кинув під ноги обпалену головню, на що архіпастир не звернув уваги і поспішив далі. А потім, звільнившись зустрів преподобного і сказав, що хоче зайти до нього на чай. Коли ж владика увійшов до келії подвижника, то побачив, що усі стіни і сам святий вимащені піском із водою. Він запитав Феофіла, що це означає, на що той сказав йому, що гасив пожежу. Образившись, владика полишив келію і відправився до карети. Вже перед виїздом до нього підбіг келійник Феофіла і передав від батюшки три пляшки води, щоб загасити головню. Через кілька неділь у Києво-Печерській лаврі сталась трагічна пожежа, яку дуже довго і важко гасили. Після цього випадку архіпастир дуже сильно прив’язався душею до святого.

Час минав і настала пора, коли святий мав відійти до Господа. За три дні до своєї кончини отець Феофіл покликав до себе послушника, дав йому трохи ладану та смирни і звелів негайно його передати наміснику Лаври архімандриту Іоанну. Прохання було виконано і після утрені намісник прибув до блаженного старця.

«- Отець Феофіл, ти навіщо мені ладану і смирни прислав? – запитав намісник – У середу будемо ховати. – Кого ж це? – Кому Бог присудив. Може і мене. – Тебе? Господь з тобою, що ти ?! – Обійняли хвилі смертельні мене, і пастки смертельні мене (II Цар. 22: 5; Пс. 17: 6). – Якщо й справді навіки покинути нас збираєшся, я для тебе труну замовлю. Яку накажеш, соснову або дубову? – Ніякої мені не потрібно. Вона давно готова. – Де ж вона? – Он, на дзвіниці стоїть».

Після від’їзду отця Іоанна, блаженний старець послав свого послушника до начальника пустині Анатолія попросити, щоб у середу, 28 жовтня до його келії були принесені Св.Дари. Прохання було виконано. Вранці після причастя отець Феофіл заспокоївся душею і відправив послушника на базар придбати три булки, ладану і меду, а своєму келійнику Димитрію сказав: «Не виходь сьогодні з келії, і ти побачиш щось надзвичайне». Потім він наказав прибрати келію, бо «сьогодні має з’явитись Ангел смерті і потрібно його достойно зустріти» і запалити лампадку.

Лігши на лавку, яку поставив через поріг, головою у прихожу, наказав приліпити до косяків дверей дві воскові свічі і запалити їх, а собі дати у руки хрест, яким благословляв паломників. Відправивши послушника до начальника обителі сказати про те, що помер отець Феофіл, преподобний прошепотів останні слова: «Господи, в руки твої передаю дух свій» і тихо відійшов у Царство Небесне.

З того часу минуло чимало років. Наприкінці 1990-х рішенням Священного Синоду Української Церкви ієросхимонах Феофіл (Горенковський) був причислений до ліку святих, а 1 квітня 2015 року внесений до Собору святих, що у землі Вінницькій просіяли.

Подвиг цього дивного угодника Божого, так само як і його внутрішній світ, для нас простих віруючих завжди залишатиметься не до кінця усвідомленим. Ми лише іноді, час від часу зможемо допливати своїми думками до його тонких берегів, щоб побачивши їх, будувати свій острів спасіння у життєвому морі суєти.

Ієрей Назарій Давидовський

Газета «Православна Вінниччина»

     

Подписаться на обновления сайта