Кресто-Воздвиженский храм г. Винницы | Школа – сад Св. Николая

Мабуть, не варто нікого переконувати , що більшість  хвороб, злочинів, розпуста,  жорстокість і підлість, під прокляттям яких  людство сьогодні страждає, є наслідком поганого виховання, і, то, насамперед, виховання в сім’ї. Дитину народжує не суспільство, а саме сім’я! Тому на неї Самим Творцем Всесвіту покладено великий і святий обов’язок не тільки дати дитині життя, але й закласти міцний підмурівок її фізичного, морального і духовного  зростання. Ніякий інший труд, довірений людині, не є більш важливим і не несе за собою більш важливих наслідків, як труд батька і матері! Суспільні інститути, церква з Божим планом мають ревно співпрацювати з батьками на цьому   відповідальному і почесному поприщі. Якби життя у сім’ї було чистим і правдивим,  якби діти в кожній родині були оточені МУДРОЮ турбото, СВІТЛОЮ  любов’ю і ласкою, якби всі зусилля школи, громадських  і державних установ  були направлені на те, щоб молода людина виходила у світ здоровою, з високими моральними і духовними переконаннями, підготовленою справлятися з відповідальністю і небезпеками життя, – яким би іншим був наш світ!

Ми, сім’я, школа, громадськість, держава, докладаємо  надзвичайні зусилля, не рахуємося  з часом, б’ємо на  сполох, щоб повернути  до повноцінного життя молоду людину, яка схибила, зійшла на манівці. Робимо колосальні фізичні, моральні та матеріальні затрати. А результати часто – такі незначні! Мало кого вдається повернути  на шлях істини. То чи не час більше інвестицій  укладати  в здорового маленького громадянина, який має відкриту душу, має золоті зерна  посіяні у його незіпсованому  серці? Тільки докладімо зусиль,  і ці зерна неодмінно проростуть, заколосяться, визріють щедрим урожаєм і засіють нову ниву, і кожна така «нова  нива» стане проповідником добра і світла, показуючи переваги істино правильних основ життя.  Чи маємо ми сьогодні на кого зіслатися, чи є приклади для наслідування, чи є зразки сімейного виховання, «еталони»  родин, в яких «владарює любов»  (У. Вайт) ? Не видно?  Справді, не дуже видно. Але не будьмо байдужими, придивімося пильніше.

… Зовсім недавно я очікував автобуса, щоб добратися до міста. Попутніх авто не зупиняю – просто незручно, хіба часом  хтось сам запропонує. Цього разу запропонували. Недорогий автомобіль, стерильно чистий, без усяких «наворотів», над лобовим склом – образок  Божої Матері «Замилування». Тихо звучить гарна музика. У машині двоє молодих людей, скромно ( але з яким смаком!) одягнені. Максимум уваги один до одного. Розмовляють  упівголоса. Обоє (!) бачать на дорозі пташечок, іній на деревах, сонячні золоті промінчики. Ідилія.  Зразу ж роблю висновок: закохані.

Через  декілька хвилин спільної подорожі переконуюся цілковито: закохані! Чоловік і дружина – закохані! Господи, яка гарна пара! Боюся поворухнутися, промовити слово, щоб не сполохати їхнього Ангела Любові. І все ж думаю: певне, стаж цього сімейного союзу ще дуже куценький… Почуття… Захоплення… Рік, другий – минеться…

Далі така собі стандартна розмова господарів  з попутником: про погоду, хто куди  їде… Мої нові знайомі з радісним блиском в очах в один голос:

-Ми – до дітей.

-Веземо «миколайчики» . (Це був День святого  Миколая).

Я: – (?).

Вони:

– У нас два сини, близнята, вчаться в університеті.

– Як вони нас чекають!

Ось і місто…

Я дякую  моїм новим знайомим, «що підвезли», але все життя буду вдячний їм за те, що дали мені чудову нагоду: доторкнутися до їхнього справжнього родинного щастя, яке триває уже  майже чверть віку…

А. Панчук, директор НВК