Кресто-Воздвиженский храм г. Винницы | Школа – сад Св. Николая

Здається, що у справах віри, медицини і педагогіки у нас не мало б бути жодних проблем. Адже хто тільки не зголоситься дати вам сотню чи й більше авторитетних порад: як прийти до Бога, як вилікувати найважчу хворобу, нарешті, як навчити і виховати дитину…
Нещодавно мені довелося зайти до сучасного супер- чи гіпер-, а, може, просто – великого магазину. Посеред торгового залу зібралося кілька десятків людей, звідти ж доносилися крики, плач. Натовп вирує:
– Я б йому рота швидко закрила.
– А в тебе совість є? Довела дитину до естерики.
– Тепер такі діти!..
– Це мами такі!..
– Якщо не хочеш купити іграшку, нащо волочеш дитину до такого (!?) магазину?
– Чого ти з ним панькаєшся? Дай…
Здавалося, що цій жахливій сцені не буде кінця. Але молода мама вкотре верескнула: «Сказала, не куплю!», а потім ще додала: «Падонок». Малюк кусав маму за руку, якою вона міцно втримувала його, поривався до вітрини з іграшками, і не вгавав: – «Купи машинку!»
За кілька хвилин, у заморській шубі з двома відірваними «з м’ясом» ґудзиками, у дорогій модній шапці, збитій на потилицю, з лихим блиском в очах, мама піднесла хлопчикові… іграшку: – «На!». Він узяв ще недавно таку бажану річ. Але де ж радість, задоволення від отриманого?.. В оченятах щось таке, що важко ще зрозуміти: сум, біль, образа, злість, зневага?.. А, може, почуття нікому непотрібної перемоги?.. То чітко проявиться пізніше… А зараз – з усієї сили іграшкою об підлогу! Друзки розлетілися в усі боки, і хлопчик повільно, опустивши голову, поплентався до виходу, за ним, як птах з перебитими крилами, – молода мама… За якусь хвилину і юрба тихо залишала «поле бою»…
Стало душно, і так нестерпно душно, що захотілося якнайскоріше вибратися на свіже повітря, дихнути на повні груди і відчути подих благословенного вітру перемін… перемін у нашій свідомості, у наших душах…
Ця подія розворушила в пам’яті іншу історію. Сьогодні вже далекі повоєнні п’ятдесяті. Сутужно було всім. Але в сім’ї, де дитина виховується без батька, про статок навіть не йшлося.
По дорозі зі школи зграйка малих школяриків завернула до сільської «коперації». А там, на верхній полиці, понад тюлькою, господарським милом, цукерками-подушечками, якимось іншим нехитрим крамом – виструнчилися на весь зріст картонні коробки з такими красивими квітами: анютиними очками, братками, ще їх називали – «фіялками». А в коробках – різнокольорові олівці! Їх так багато (24 штуки!), вони такі красиві! Хто про них не мріяв! Лише в Алли давно вже такі є, її батьки привезли з Москви чи Одеси.
Діти вийшли з крамниці і одностайно вирішили: «Йдемо швидко (бо бажаних коробок рівно стільки, скільки і бажаючих їх придбати!), беремо гроші і – по олівці!». Зграйка дітлахів, як сполохані горобчики, розбіглися по домівках. Поспішив і Сергійко, і лише, коли завернув до свого двору, спохватився: «Чого спішити?» Удома гроші бувають лише тоді, коли мама продасть власноруч витканий килим, чи комусь пошиє якусь одяганку, але зароблене зразу ж «іде» у сільську раду «на налог».
Хлопчина не підійшов до столу, де вже чекала на нього пісна, але така завжди свіжа, пахуча і смачна їжа.
– Що сталося, синочку? Чому ти такий сумний?
– Ні, нічого, все добре. Одержав сьогодні дві п’ятірки, а Ганна Миколаївна похвалила за зразково виконане домашнє завдання…
– Це добре, але ти мені не все сказав. Правда?
– Так, мамочко… У магазин привезли олівці, про які я вам розповідав, в Алли вони вже давно є, і зараз усі мої друзі будуть іти купувати й собі такі.
Мама підійшла, пригорнула сина, і з далеко захованим у серці сумом і болем сказала:
– Ти теж матимеш такі олівці, але … пізніше… Обіцяють в колгоспі до
Нового року дати гроші…
Мати поспішила вийти з хати, ніби у якійсь пильній справі ( їй, такій сильній (!), дуже важко було стримати біль, який от-от мав пролитися потоком сліз, яких вона не мала жодного права показувати синові!); а Сергійко, закривши обличчя подушкою, тихо почав схлипувати. Ні, мама не побачила б його сліз, але його підвів ніс…, з якого на подушку закапала кров. Цього вже приховати було неможливо. Мати мовчки вмила синові обличчя, ніжно поцілувала. А через якийсь час хлопчик, щодуху наздоганяв друзів з міцно затиснутим у жменці карбованцем.
Цілий вечір мама допомагала Сергійкові підчищати давно не гостреним ножем такі «гарні, аж смачні» (!) олівці. А на папері вже і школа, і церква, і яблучка, і багато чого іншого! Радості не було меж!
Тільки, коли помолились Богу, подякували Йому за прожитий день, коли згас вогник гасової лампи, щось таке недобре підступило до дитячого серденька… Що це? Коробка з олівцями, що лежала тут під подушкою, стала чимось чужим, аж гидким… Хлопчик був ладен шпурнути ту коробку так далеко, щоб її, і навіть подібну до неї(!), ніколи-ніколи більше не побачити! В дитячій голові снували якісь незграбні думки, що заважали заснути. «Сонко» не приходив. Де мама взяла гроші? Здогадувався: позичила. А якщо в колгоспі і цього року дадуть тільки «трутодні», а в новий рік з боргами недобре вступати, це знав хлопчик напевне. О, він придумав, як розрахуватися з боргом, він це сам зробить! Але то буде після Нового року – на Різдво: він понесе вечерю до хрещеного батька, до матері, а вони вже напевно дадуть йому гроші!..
З самого раночку першого дня різдвяних свят Сергійко, радісно перестрибуючи через кучугури снігу, з величезним скарбом у кишеньці, прошкував… до бабусі Марії, сусідки. Він здогадався ще тоді, в кого мама позичили гроші.
Бабуня не взяла боргу, ще й нагримала, мовляв, як він міг до такого додуматися: «уже ж немаленький, здоровий хлопчисько». Потім попросила заколядувати. Разом колядували «Ген високо в темнім небі звизда засіяла…», «У Вифлиємі стала новина», «Нова радість стала», а дідуньо Максим насипав повні кишені цукерок, горіхів, а тоді, прокашлявшись, строго, як до рівного, сказав:
– А борг віддаси «об’язатільно», коли… вивчишся на вчителя. Чув?
Прямо від сусідів Сергійко побіг до «коперації». Він так мріяв щось подарувати мамі до свят. І така нагода!
Мамі купив… панчохи, собі – книжечку «Малий Кобзар», а ще ялинкових прикрас, справжнісіньких блискучих і яскравих! Дитячій радості не було меж! І мама тішилася… І все гарячіше молилася Богу, і все більше часу простоювала на колінах перед образом Богородиці і Її Сина…
Пропрацювавши все життя вчителем, Сергій Павлович пильнує, щоб хоч що, а борги віддає: щоденно, щохвилинно матері, своїм дітям, сусідам, колегам, друзям і просто ділиться всім добрим із людьми близькими чи далекими, юними чи літніми, вбогими чи заможними… «Спішімо робити добро, поки маємо час!», – просить нас апостол Павло.

А. Панчук, директор НВК