Кресто-Воздвиженский храм г. Винницы | Школа – сад Св. Николая

…Довго «голосувати» на трасі не довелось, автобус зупинився, і я щасливий зайшов до салону. Вільних місць немає: літо. Хтось – у справах службових, хтось – на відпочинок, більшість, випускники з батьками – на «зовнішнє оцінювання». Постою, не звикати та й, зрештою, ще ж люди й старші стоять. В салоні гамірно, жваво спілкуються сусіди «по місцях», з гучномовця, можливо, комусь і відома «зірка» закликає, щоб її цілували…
По якомусь часі автобус зупинився, і тут шофер отримує пораду, а, скоріше, вказівку: «Ти не валяй дурака, бо я й так опаздую».
До салону з великим трудом, з ціпком у руках, заходить ще зовсім молода жінка. Автобус рушив. Настала тиша: пасажири раптово почали «засинати», особливо на передніх місцях: дочка враз схилилася на плече мами, молодий чоловік приклеївся носом до шибки, інший – у книжку. Шофер вгамував «зірку», котру ніхто і не збирався «цілувати»…
Нова пасажирка однією рукою опирається на ціпок, другою вчепилася за залізну стійку ( треба ж, і слово таке – «стійка»!) , спасибі, що конструктори додумалися ставити в автобусах такі стовпці, що дуже нагадують…, але там на них крутяться молоді, здорові хлопці й дівчата, а тут – хто не може встояти… Жінка ще й намагається дістати гроші: потрібно розрахуватися за проїзд. Але шофер, дивлячись сумними-сумними очима через дзеркало у салон, голосно мовив: «Нічого не шукайте. Тримайтеся!».
Таке скаже: тримайтеся. Вона й так з останніх сил тримається. Та й ми ж усі також міцно-міцно тримаємося за… зручні сидіння, за гаманці, за посади, за звання, тримаємося дальше від чужого болю, чужого горя, тримаємося далеко від… Від Кого?..
Але тут з двадцять третього місця підвівся юнак, почав пробиратися наперед. Прямо в обличчя йому заверещала рум’янощока молодиця: «Ти чого вже зірвався, до города ще далеко, не вспієш?. Шустрий!». Тим часом діалог позаду:
– Куда сідаєш? Пацан уступив мєсто інваліду.
– Для інвалідов спереду вказані мєста.
Тим часом з третього сидіння, низько опустивши голову, підвівся чоловік. (Здогадуюся: батько «крутого абітурієнта», що сидів поруч, з «прикрасами» у носі, з чорними худими драконами на таких же худих руках , у вухах з «музикою»).
Жінка, затамувавши біль (чи болі?), тихо подякувала і, ніяковіючи, присіла скраєчку на стілець. Перед нею стояли двоє: чоловік з третього і юнак з двадцять третього місця…
В автобусі запанувала тиша.
І тут у відкрите вікно залітає маленька. легка білосніжна пір’їнка, повільно кружляє над головами пасажирів, і мені здається, що вона ніжно шепоче: «Просніться, батьки й сини! Матері й доньки, просніться! Просніться й тримайтеся… Тримайтеся один одного!.. Тримайтеся Совісті! Тримайтеся Любові! Бо ви ж – ЛЮДИ!..».
Хто її чув?..

А. Панчук, директор НВК